“Мамай” з 2022 року брав участь у боях за Бахмут. Тоді він був простим гранатометником у 5 ОШБр і “накидував” російським штурмовикам з американського гранатомета Мк 19. Його підрозділ тримав позиції на в’їзді до міста – напроти “літачка” та здійснював штурмові дії у напрямку Кліщіївки. Тепер “Мамай” – головний сержант роти.
У цивільному житті Сиротюк був вчителем історії, журналістом, закінчив аспірантуру з філософії, був депутатом. Розповідає, що у 2014 році брав участь у боях під Донецьким летовищем, за селище Піски. А коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, то разом зі старшим 17-річним сином у складі ДФТГ захищав Київ. Брав участь у звільненні села Лукʼянівка Броварського району від російського танкового батальйону. На початку формування 5-го окремого штурмового полку увійшов до роти вогневої підтримки.
– На Донбас ми прибули вже як гранатометний взвод, маючи на озброєнні американський Мк 19. Цей АГС (автоматичний гранатомет станковий. – Gazeta.ua) є гарною зброєю для піхотного підрозділу та розрахований на ураження ворога в зоні прямої видимості. Однак війна примусила нас навчитися використовувати Мк 19 і з закритої позиції, для ведення навісного вогню. Перші таблиці стрільби ми складали за допомогою будівельного кутоміра, планшета та одиночних пострілів з поступовим підняттям ствола. Згодом організували вишкіл розрахунків Мк 19 для інших бригад.
Під час повномасштабного вторгнення також брав участь у боях за Лисичанськ, Сіверськ, Торецьк, Майорське, Нью Йорк. Це були ще ті часи, коли можна було вести вогонь сидячи на башті американського бронетранспортера М113, який постійно змінював позиції, не боячись усюдисущих дронів.
Поступово взвод реорганізувався у дві роти – вогневої підтримки та наземних роботизованих комплексів.
– Тож і ви отримали нову посаду?
– Війна активізувала соціальні ліфти в армії. У нашому підрозділі всі офіцери не кадрові, а добровольці, основна частина яких виросла з солдатів. Стати сержантом було моє особисте рішення, яке підтримало командування. Якось подумав: “Однаково ж керую на позиціях, то чому б не отримати для цього відповідне звання та повноваження”. Мій ротний також з солдатів – разом починали солдатами службу в бригаді. Якщо є хист та бажання стати лідером, будувати кар’єру, то в ЗСУ ви точно отримаєте можливість.
У 5-й штурмовій офіцер – це побратим, який власними вчинками та характером доказав своє вміння ефективно керувати та має моральне право посилати людей у бій, бо сам є досвідченим вояком.
Ми стали професійними вояками. Ми розуміємо, що ця війна надовго, тому маємо постійно адаптуватися до змін, які відбуваються на лінії бойового зіткнення. Кожен з нас має бути максимально універсальним – мати хоча б мінімальні навички вправляння зі будь-якою зброєю, керувати автівками, а як треба – то й дроном чи розумітися на РЕБах.
– Яким має бути сержант?
Хочеш мати авторитет, бути справжнім молодшим командиром на бойових, то покажи власним прикладом, що ти того вартий: вискакуй перший з бліндажа, біжи першим до зброї, щоб почати вести вогонь, йди першим по замінованій ділянці, виноси пораненого під вогнем.
Якось отримали наказ переміститися у сусідню посадку. Треба було здійснити розвідку нової позиції. Звичайно, що я зголосився та почав шукати солдата, який погодився б піти зі мною. І ось один каже мені: “Миколайовичу, ти старший за мене, маєш вже двох діточок, я також мрію мати дітей, то йди першим, а я за тобою”.
Вирушили через поле, заросле високою травою. Я – попереду, метрах в 20-25 за мною напарник. Поки добиралися, знайшли під три десятки протитанкових та протипіхотних мін, потрапили під обстріл, який перечекали у якійсь заглибині, обстежили майбутню позицію та повернулися.
Тоді підходить до мене мій напарник по розвідці та зізнається: “Миколайовичу, якщо такий худий, малий, вже похилого віку дядько і тримаєшся, то що я гірший за тебе?”.
В таких жорстких умовах до нас ще ніхто не воював. Бригада ні разу не виводилася із зони бойових дій, тому морально-психологічний стан у людей непростий. Надзвичайно важливо бути людяним у спілкуванні – цікавитися самопочуттям підлеглих, їх відносинами з рідними, пам’ятати про дні народження, в разі необхідності організувати короткочасний відпочинок, своєчасно надати відпустку тощо. Якщо поранений на лікуванні, то варто телефонувати.
– Війна для вас – це ж не суцільна смута?
– Веселе здебільшого пов’язане з бойовими ситуаціями. Без сміху на війні ніяк – психологічно важко. Ось, наприклад, є у нас побратим на псевдо “Льоха-Війна”, яке він отримав під час одного бою з вагнерами. Ми тоді стояли під Соледаром, розпочався ворожій штурм. Льоха, використовуючи для розвідки Мавік, мав коригувати вогонь. Кричать йому хлопці: “Льоха, кажи, куди стріляти? Лівіше 50 чи 100 метрів?” Він, замість того, щоб просто відповісти, кидає пульт, біжить до гранатомета та починає вести вогонь з АГСа. З руїн сусіднього будинку запитують: “Де саме вагнера? Коригуй напрямок, відстань!“. Він, знову, мчить до іншої позиції та припадає вже до кулемета.
– Ви спостерігаєте як змінюється поле бою і що піхотинець – це вже не просто вояк з автоматом…
– Для тих, хто ховається від війни – це не сама війна, не погані командири, не загроза життю, а їх власний страх. Завжди знайдуться добровольці, які зголосяться йти на штурм. Однак в армії потрібні не тільки стрільці та штурмовики, але й технічні спеціалісти, айтівці, водії, навіть діловоди. Війна стає все більше технологічною. Це вже війна мізків. Тому сьогодні ворожому штурмовику дійти до наших позицій зовсім непросто. На перешкоді йому стає розвідка, пункти управління боєм, різні вогневі підрозділи. Піхотинець перебуває під захистом РЕБів, гармат, РСЗВ, танків, БпЛА, НРК, спеціального екіпірування, інженерних засобів захисту тощо.
Якось нашу позицію атакувало десять одиниць броньованої техніки при підтримці піхоти. Ні один з них не добрався до наших окопів – всі були знищені.
Джерело: Gazeta.ua
