Сьогодні про наболіле – покращення логістики окупантів.
Як ви знаєте, я пишу про це вже доволі часто, але не припиню, аж поки ми не переріжемо цю артерію війни.
Звісно ж, болить усім, що грає на руку московитам. Бо покращення в них, це ж втрати в нас. Бо покращення в них. Це новий потік біженців, нові кинуті напризволяще коти та собаки, яких ризикуючи життям вивозять волонтери, це нові знищені окупантом землі, бізнес, зерно, села…
Кожен їх шаг по нашій землі, це неймовірний біль.
От вже майже місяць Маріуполь, Мелітополь увесь у новоприбулих окупантах. Знову потягнувся умовний “дагестан”. Пишу умовний, бо на відстані люди не можуть визначити, до якої багатонаціональної національності росіян відносяться новоприбулі бійці зі східними рисами.
З переляку люди навіть заговорили, що це афганців-талібів везуть, бо дуже сильно вони з автівок кричали якісь не зрозумілі речі зі згадкою про Аллаха. Зрештою домовилися в повідомленнях відзначати їх, як “кадирівці” чи “дагестанці”, бо поки немає документального підтвердження участі на боці росії представників Талібану, фейки ми не розганяємо.
Побільшало військових та цивільних росіян й на окупованій Луганщині. Але у більш тилових містах, як місто Свердловськ (ОРЛО) з новоприбулих, це або військові з пораненнями, які лікуються у місцевих профілакторіях та лікарні, або їх родини – жінки та діти, яких російські військові привозять в ОРДЛО, бо дуже вигідно можна придбати житло, тепло, фрукти, близькість до моря.
Колись у профілакторіях відпочивали шахтарі, пенсіонери та мешканці міст, якість медичних послуг була на рівні великих санаторіїв – озокерит, різні види масажів, басейни, лікувальні ванни. А зараз ці профілакторії недоступні для шахтарів, бо ж їх “асвабаділі асвабадітілі”.
Взагалі, міста ОРДЛО настільки зросійщені, що на дорозі, чи прогулюючись містом, можна зустріти купи росіян, й жодного місцевого. Я теж писала про це й це також пов’язано з відбудовою росіянами залізничного та автомобільного сполучення Ростов- Маріуполь.
Звісно, це пригнічує, звісно це болить. Ще більше болить, коли ти в назвах окупованих селищ вгадуєш рідні місця. Ні, я луганчанка, не дончанка, але за 10 років війни в мене стільки рідних міст з’явилося, не перерахувати, бо там живуть чи жили мої друзі.
Так само з іншими містами України. Як обстріл, біжу передивлятися найперші ті міста, де живуть друзі.
Для когось інформація про окупацію якогось там села на Донеччині, то просто інформація. Я вже звикла, що здебільшого люди ставляться до війни “десь там”. А мені болить, бо от читаєш новини: “На новопавлівському напрямку агресори окупували село Зірка та просунулися в районах ще кількох населених пунктів. В Донецькій області, на новопавлівському напрямку, біля адмінкордону з Дніпропетровським регіоном росіяни окупували село Зірка Комарської сільської громади Волноваського району, а також просунулися у самому Комарі. Про це повідомляє український інформаційний ресурс DeepState, який нещодавно оновив свої інтерактивні карти. У DeepState зауважують, що ворожа піхота вже доходить до західних околиць Новохатського, і визнають, що наразі, на жаль, неможливо зупинити натиск ворога. Російські війська штурмують також Мирне, Грушівське та Толстой”.
А бачиш той Комар, бо знаєш його кожну вуличку, бо там жила твоя подруга-козовод.
Боже ж ти мій, люди, які ж там степи, які там трави… були. Тому болить, бо кожен шаг окупантів, це втрата нашої землі й всього того гарного, що там було.
Слава богу, з Комаря мої друзі встигли перевезти майже 200 голів кіз у безпечний (умовно безпечний, бо уся наша Україна зараз умовно безпечна) та виїхати самим, обживаються на полонинах.
Але там, у тому Комарі, люди залишили будинки, ферму, мрії, частину свого життя. Як колись у Свердловську (Довжанську), Луганщина, залишила я своє. Й прижилася на новому місці, й щаслива, як тільки можна бути щасливою в наших реаліях, й не жалкую, й не маю намірів повернутися, щоб хоч подивитися, що ж там, бо все те, що там, воно вмерло. Але чомусь болить. Тому розумію кожного, хто виїхав, біг, хто кинув чи от зараз дивиться на те, як просідає фронт й тремтить, бо має прийняти рішення.
Що таке покращення логістики окупантів? Це не просто слова, новина, інформація. Це попередження, щоб ви не проґавили біду, це нагадування, що треба допомагати ЗСУ, волонтерам та зооволонтерам, це крик, щоб не відверталися від носіїв “жовтої зірки”- ВПО, яких знову побільшає, бо ворог має намір…
Не буду писати про наміри ворога, ми їх й так знаємо. Нагадаю лише про те, що артерія, що живить окупантів зброєю та живою силою, досі працює.
Нагадаю про те, що окупація, тобто кожен рух окупанта по нашій землі, це нові біженці, нові знищені життя, нові жертви, це звуження нашого умовно безпечного простору. Це не втрата “десь там” якогось там селища на смішну назву – Комар, це ворог вже біля вашої хати.
Джерело: OBOZ.UA
