За останні шість місяців президент США Дональд Трамп постійно змінював свою позицію щодо України. Він заявив, що може покласти край війні за 24 години. Потім, під час переговорів із Росією, американський лідер пригрозив припинити постачання зброї Україні. І ось тепер він продемонстрував новий ентузіазм у підтримці нашої держави.
Хоча Трампа й варто привітати, що він нарешті висловив певні сумніви щодо Путіна. Але, як і раніше, є багато причин для скептицизму щодо стратегії президента США. Нова політика, якщо вона буде реалізована, може виявитися кращою, ніж повне припинення поставок Україні, але вона все одно буде меншою від того, що спочатку планувалося адміністрацією Байдена.
Не видаються переконливими і його погрози запровадити “жорсткі” вторинні мита. Ще тривожнішою є заява Трампа, що він запровадить “дуже серйозні мита” щодо Росії, якщо вона відмовиться припинити війну, лише протягом 50 днів: Путін отримує ще одну відстрочку від серйозного економічного тиску з боку США. Теоретично він міг би здійснити й інші кроки, які скоротили б експортні доходи Росії та змусили Путіна замислитися.
Чи може Трамп розпочати тиск на Росію раніше ніж через 50 днів? Чи мають США ще важелі впливу на Москву? Чому мовчить Путін?
Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.
– У Європі вітають останні заяви Трампа, але дивуються: навіщо давати Путіну 50 днів? “Президент Трамп не має чекати 50 днів, щоб запровадити вторинні санкції проти Росії. Це потрібно зробити раніше”, заявила міністерка закордонних справ Латвії Байба Браже. Те ж саме фактично сказала й головна дипломатка Євросоюзу – Кая Каллас. Дипломати вважають, що немає сенсу давати Володимиру Путіну більше часу, коли російські війська продовжують завдавати ударів по Україні. Захід повинен негайно посилити тиск на Москву, щоб змусити її сісти за стіл переговорів. Запровадження санкцій без зволікання було б одним зі способів досягти цього. На ваш погляд, чи буде тиск раніше та що має статися, аби цей процес розпочався?
– З Трампом, як відомо, все і можливе, і неможливе. Але він до останнього намагатиметься зберегти шанс говорити з Путіним як із партнером, а не як із ворогом. І ця лінія, попри його крайню роздратованість, фрустрацію та обурення через непоступливу й зухвалу поведінку Путіна, – й досі зберігається. Щодо цих “50 днів”, то це точно не ультиматум. Якщо пам’ятаєте, спочатку навіть були заяви, що, мовляв, Трамп виставив Путіну ультиматум. Але тепер навіть ті, хто таке казав, більше цю фразу не вживають. Бо ультиматум – це коли дають два-три дні. Ну максимум тиждень, але аж ніяк не півтора місяця. І треба також розуміти контекст: це все відбувається на тлі літнього наступу Росії, фактично розв’язуючи їй руки.
Що показово – у Москві ці слова президента США не викликали ані паніки, ані бодай нервової реакції. Не лише з боку пропагандистів – так, там завжди можна зобразити “добру міну при поганій грі”, – але й фондові ринки відреагували абсолютно спокійно. Не падінням, не панікою, а навпаки – зростанням. Бо ринок очікував на жорстку заяву. На конкретні кроки. А в результаті – нічого не відбулося. Так, звісно, позитив – це згадка про продаж зброї Україні. Але навіть там, якщо копнути трохи глибше, – не все так гладко, як здавалося на перший погляд.
– Тобто ви вважаєте, що як мінімум ці 50 днів Трамп усе ж чекатиме, що Путін погодиться на його ініціативу щодо припинення вогню і початок “нормальних” переговорів?
– По-перше, так – думаю, саме такий сценарій наразі найвірогідніший. Хоча, звісно, не варто відкидати й якихось подій чи обставин, які можуть змусити Трампа діяти жорсткіше. По-друге – щодо заходів. Ви ж чули: тепер він говорить не про 500 відсотків мит – від самого початку було зрозуміло, що це нереалістично – а про “100 відсотків”. І є такий варіант, коли ці сто відсотків таки впровадять проти Росії. Але ефект буде мінімальним – бо обсяг торгівлі з Росією у США мізерний. Головне – це санкції проти третіх країн, які забезпечують функціонування російської військової машини. Без них вона б уже давно заглухла. І тут головні гравці – Китай та Індія. З Китаєм Трамп хоче домовлятись. А на цьому тлі запровадження нових санкцій, ще й з “українським” обґрунтуванням, видається не надто переконливим. А Індія – це взагалі стратегічний партнер, на якого США робили ставку, зокрема і за Байдена. Лідер Індії – Моді – один із небагатьох іноземних лідерів, яких поважає Трамп. І більшість експертів, яких я слухаю або читаю, досить скептично оцінюють реальність такого санкційного тиску. Особливо – в обсягах, які анонсовані.
– А є ще якісь інструменти впливу у США та Європи, які можна застосувати проти Росії? Наприклад, згадують про тіньовий флот. Його ж можна заблокувати у Балтійському морі?
– Так, це можна зробити. І, до речі, для цього навіть не обов’язково залучати США – це під силу самим європейським членам. Інша справа – чи буде згода. Без координації Європа цього не зробить. І чи буде ця координація? Зараз це видається малоймовірним. Загалом, як багато хто каже – і я з цим погоджуюсь, – є два ключові напрями. Перший – санкції. Насамперед ті, які унеможливлять подальше надходження коштів у російську військову машину. Тут ще є простір для дій, зокрема у фінансовому секторі. І другий – це безперебійне постачання зброї Україні. Не точкове, не “рване” – а системне. І не у тих обсягах, що є зараз, а у значно більших. І з тією номенклатурою, яка дійсно потрібна. Американські експерти, наприклад, звертають увагу: якщо зброю закуповуватимуть, потім передаватимуть країнам НАТО й уже звідти – до України, то її обсяги будуть меншими, ніж досі. А нам потрібна не стабільність поставок – а їхнє зростання. Плюс – нові позиції, плюс – боєприпаси, плюс – ракети дальнього радіуса дії. І тут – déjà vu. За Байдена ми вже це проходили. І ось Трамп знову повторює, що він проти постачання зброї, котра здатна бити углиб території Росії. Тож ситуація складна. Але, якщо порівнювати із санкціями, тут я все ж бачу позитивну динаміку. Звісно, якщо ті, хто має платити за цю зброю, раптом не ввімкнуть задню. І якщо те, що озвучив генсек НАТО Рютте, – й справді відповідає дійсності.
– Хотів би завершити тему Балтики. Наскільки технічно реально заблокувати тіньовий флот Росії саме там? Адже зрозуміло, що країни НАТО мають достатню військову присутність у регіоні. Але чи не означатиме це автоматично війну з Росією, на вашу думку? Адже якщо Балтику таки перекрити, Росія втратить можливість постачати нафту на світовий ринок. Це ж буде дуже болісний удар.
– Ну, треба виходити з очевидного. До речі, про це прямо сказав начальник Генерального штабу Франції генерал Тьєррі Бюркар: війна в Європі вже почалася. Вона не “може початися” – вона триває. І дуже прикро, що далеко не всі це усвідомлюють. Зараз потрібні саме такі хірургічні методи впливу. Але Трамп усе перевернув із ніг на голову, буквально. Ми чомусь забули, що для завершення цієї війни – принаймні на прийнятних для нас умовах – потрібна глибока військова поразка Росії. Саме тому потрібні ті кроки, про які ви сказали.
Раніше всі переконували: мовляв, якщо Росія застосує тактичну ядерну зброю або завдасть масованого бомбардування – тільки тоді можна буде бити, наприклад, по Чорноморському флоту. Але в реальності Росія розуміє лише мову сили. Чому ж тоді ніхто цього не робить? Чому цього удару не завдають? Бо коли йдеться про Трампа – варто пам’ятати: мотивація його рішення продати Україні зброю – це не результат переосмислення ролі України у глобальній безпеці, не стратегічна зміна позиції. Для нього це не більше ніж акт роздратування – мовляв, Путін не погодився, зірвав йому гру, створив репутаційні ризики. От і все. А щодо стратегічного значення України? У його уявленні – це “європейська справа”, а справжній інтерес США вже давно змістився до Індо-Тихоокеанського регіону. І на таку людину не варто покладати надій щодо підтримки радикальніших заходів.
Щодо Європи – тут спрацьовує те, що я називаю “європейським парадоксом”. Я уважно прочитав останній стратегічний огляд Франції – і на рівні формулювань усе правильно: Росія – головна загроза, безпека Європи залежить від того, чим завершиться війна в Україні. Все правильно. Але! Недостатньо розуміти. Потрібно діяти. А от саме з діями – величезний дефіцит. Немає рішучості перетворити правильні слова на конкретні кроки. А без цього – нічого не буде. Абсолютно. Путін не перелякався жодних санкцій. Він, радше, сподівається, що західне постачання зброї в Україну знову зіб’ється. А ще – намагається оживити фейковий дипломатичний “стамбульський трек”. Тобто загалом – нічого радикально не змінилося. І, що найгірше, найближчим часом не зміниться, поки не буде схвалено жорстких, дієвих рішень.
– Щодо самого Путіна. Минуло вже кілька днів після заяв Трампа. Усі вже все прокоментували – і в Штатах, і в Європі, і в Росії. А от сам російський диктатор мовчить. Чому, на вашу думку, Путін і досі мовчить?
– Думаю, що він просто вичікує. З одного боку, він розуміє, що запропоновані Трампом умови припинення вогню загалом йому вигідні. Деяких своїх цілей він може досягти дипломатичним шляхом. Плюс – його, безумовно, приваблює загальна ідея Трампа: “переформатування” відносин між США та Росією. Спільні проєкти, “новий порядок”, нові баланси – це ж прямо із підручника кремлівської геополітики. Тому він і намагається втримати баланс. З одного боку – досягти свого. З іншого – не перегнути палицю, аби не зіпсувати відносини з Трампом. Путін чудово розуміє: треба утриматися від персональних випадів – не дратувати Трампа. Бо це може перекреслити всі плани. Тож він і мовчить. Персональні випади віддає на відкуп своїм пропагандистам, спікерам, речникам – сам при цьому не забруднюючись.
– Тобто Путін не може сказати нічого хорошого про Трампа через останні заяви, а поганого – не хоче, бо не хоче його дратувати?
– Саме так. Як то кажуть, визначає собі межу: що дозволено, а що ні. Йому важливо не зіпсувати відносини з Трампом, але водночас – не втратити ініціативу. Ці вагання триватимуть доти, доки він не зрозуміє, в яку гру Трамп справді готовий зіграти. І де та межа, за яку заходити не варто.
– На тлі всіх цих заяв президента США про допомогу Україні Китай і Північна Корея заявили про посилену підтримку РФ. Міністр закордонних справ Росії Лавров відвідав і Китай, і КНДР. Як ви оцінюєте цю ситуацію? “Вісь зла” ще тісніше об’єднується та посилюється і маємо зростання загрози?
– Безумовно, вона посилюється – і це визнають усі. Так, ще один її представник – Іран – ослаблений. Але не знищений. Як би цього не хотілося американцям, європейцям чи навіть особисто мені – військовий, економічний і політичний потенціал Ірану все ж зберігся. Так, країна зараз перебуває в уразливому стані, і її партнери, зокрема Росія, не здатні надати їй реальної, глибокої допомоги.
Візити, про які ви згадали, свідчать: підтримка з боку Китаю, з боку Північної Кореї – не лише зберігається, а й нарощується. Це додає Росії впевненості. Погляньте на кадри з тих зустрічей – обійми, усмішки, гучні заяви, обіцянки. Це не просто дипломатичний фольклор. Це – сигнали. Особливо щодо КНДР – ми можемо недооцінювати їхню вагу, але за деякими підрахунками Північна Корея поставила Росії більше боєприпасів, ніж деякі європейські країни. А ще – ракети, жива сила, інструктори… І найголовніше – Китай. Фактично саме Китай забезпечує Росії здатність воювати проти України. Й офіційно міністр закордонних справ КНР уже прямо заявив: не можна допустити поразки Росії у війні проти України. Тобто це не просто “підтримка на словах”. Це системна, реальна співучасть. І саме це – попри всі розмови про нормалізацію з Трампом – залишається для Москви ключовим: гарантована підтримка з боку Пекіна.
– На тлі цього гуртування “осі зла”, чи так само поводиться й “коаліція охочих” – група західних країн, які підтримують Україну? Під час останнього засідання, яке нещодавно відбулося, нібито погодили ключові моменти дій після припинення вогню. Це – по-перше. Американська делегація вперше взяла участь у зустрічі – сенатор Ліндсі Грем і Кіт Келлог. Погодили певні кроки: багатонаціональний оперативний штаб буде засідати почергово в Парижі та Лондоні й інше. Але все ж: цей проєкт не виглядає переконливо, це якщо м’яко казати. На ваш погляд, він більше “мертвий” чи все-таки ще “живий“?
– Особисто моє ставлення до цієї ініціативи – достатньо критичне. Не хочу казати, що вона “мертва”, але очевидно, що ця ідея вже понад рік просто блукає колами обговорень – і так і не вийшла за їхні межі. Те, що відбулося останнім часом, – це фактично навіть не підписаний документ, а радше усний меморандум про наміри. І тут важливо пам’ятати дві речі. По-перше, коаліція має запрацювати після припинення вогню. Але для початку варто домогтися самого припинення. По-друге, якби у межах цієї коаліції були чіткі правила гри – скажімо, щодо можливості стримувати чи зупиняти просування росіян – тоді це могло б бути своєрідним ерзацом гарантій для України. Але ж ми бачимо: це навіть не обговорюється. Ба більше – і британці, і французи вже заявили, що їхні війська не братимуть участі в прямих зіткненнях із російськими силами. Так, добре, що прем’єр Британії Стармер говорить про забезпечення безпеки повітряного простору, захист судноплавства тощо. Але це – лише слова. Якщо до цього підходити серйозно, то ті ж британці не можуть не розуміти: будуть ситуації, коли доведеться проявляти рішучість і відповідати росіянам – якщо не на землі, то хоча б у повітрі чи на морі. Але натомість – ми бачимо розрив між тим, що говориться (від слова казати), й тим, що реально очікується та робиться. Адже в тих же заявах про “неучасть” фактично зафіксована відсутність апетиту й готовності фізично протистояти російським військам. Тобто, як на мене, поки що – це лише концепт. Ще не фантом, як я колись її називав, але й до реального інструменту – ще дуже далеко. А для того, щоб ця ідея запрацювала, потрібен час – якого немає. І потрібне припинення вогню – якого поки що й не проглядається. Потрібна рішучість, потрібна політична воля.
– Північна Корея відправляє війська. Так, це інший режим, інша держава, інший світ – не Європа, звісно. Але ж все-таки…
– От саме. Факт відсилання військового контингенту Північною Кореєю міг би – мав би – стати приводом для більш рішучих дій із боку наших партнерів: або через залучення військових підрозділів, або хоча б їхніх засобів. Але цього не відбулося, і шанс втрачено. Можливо, це виглядає як дилетантський підхід – але я досі не можу зрозуміти: а чому не можна хоча б забезпечити мирне небо над Україною? Чому не збивати російські ракети та дрони? Подивіться, яка ситуація: країни НАТО й досі не виробили остаточного підходу навіть щодо тих ракет і дронів, які залітають на їхню територію. І лунають ці смішні пояснення, що, мовляв, Росія “робить це ненавмисно”… Це ж прямо вказує на одне – небажання діяти. Росія просто тестує реакцію. Й поки не отримає рішучої та болючої відповіді – нічого не зміниться. Ні у ставленні до України, ні у її діях загалом.
– На завершення нашої розмови ще одне питання щодо наших партнерів. Після заяв Трампа про нову схему: США виробляють зброю, Європа оплачує і через НАТО вона йде до України – Франція й Італія заявили, що не братимуть у цьому участі. Це вже ознаки розколу в європейському підході? Адже дві ключові для нас країни Європи – відмовляються.
– Зрозуміло, що для нас важливою є не лише політична єдність – вона справді важлива, – але й, щонайменше, працездатність механізму: щоб платили ті, хто готовий платити. Я не можу робити остаточних висновків щодо позиції Італії – для цього треба добре знати їхню внутрішню політичну кухню. А от щодо Франції – думаю, є два головних чинники. Перший – катастрофічний стан державних фінансів. Державний борг Франції становить 3 трильйони 345 мільярдів євро. Це гігантська цифра. І тепер французький уряд змушений вживати жорстких заходів зі скорочення витрат. Звідки тоді взяти гроші, щоб суттєво збільшити оборонний бюджет – незрозуміло. Тож це прямо впливає і на здатність Франції фінансувати допомогу Україні. Економіка – перше пояснення.
А друге – стратегічне. Макрон давно просуває ідею так званої стратегічної автономії: мовляв, Європа має закуповувати зброю у власних виробників, а не в США. Теоретично – це логічна позиція. Але в умовах, коли час уже тече у зворотному напрямку – коли дійсно кожен місяць має значення, – варто було б тимчасово забути про ці принципи й купувати там, де є зброя зараз. Інакше – як і зазначено в тому ж стратегічному огляді – поразка України призведе до катастрофічних наслідків для європейської безпеки. І для самої Франції зокрема. Тобто головне зараз – не допустити саме такого найгіршого сценарію.
Джерело: OBOZ.UA
